Якихось двадцять років тому уявити таке було неможливо. Якщо представляти РПЦ в особах, то диякон Андрій Кураєв був, мабуть, найяскравішим і найбільш упізнаваним її обличчям. Він був «козирем» для ієрархів РПЦ, які говорили про нього з гордістю і з теплом. Багаторічний помічник покійного Патріарха Алексія і автор зачитаних до дірок книг про Церкву збирав повні зали на свої лекції в будь-якій православній країні пострадянського простору. Сьогодні він заборонений у служінні і позбавлений сану.
Коли пишеться інтерв’ю, в церковних колах Росії серйозно обговорюють можливість його відлучення від Церкви, а його симпатики поза Росією серйозно побоюються за його життя.
Що сталося за ці роки? Чому став гнаним головний популяризатор Церкви, чесний «целібат» і відданий їй клірик? Що з ним буде далі? І що буде далі з Церквою, до якої він належить? Про це – в інтерв’ю з отцем Андрієм.
Я ПОВИНЕН ОБІЦЯТИ ПЕРЕТВОРИТИСЯ В ЛАПОЧКУ І В ЧЕРГОВОГО РЕПЛІКАТОРА ЦЕРКОВНОГО ОФІЦІОЗУ
– Отче Андрію, я так розумію, що ви зараз в очікуванні відповіді на свою апеляцію. І ситуація виглядає так, що ви вирішили пройти до кінця цю процедуру церковного правосуддя, а потім приймати рішення, чи звертатися до Вселенського Патріархату. Чи є якісь зрушення з боку священноначалія, кроки назустріч, ознаки, що вони готові якось змінити ситуацію?
– Поки я лише теоретично розмірковую про те, які можливості в мене ще залишилися. Перший і найсерйозніший вибір – між «слухняністю» і, скажімо так, чимось іншим.
«Послух», до якого мене з різною інтонацією закликають і друзі, і недруги – це добре знайомий з радянських часів заклик «роззброїтися перед партією». Тобто спочатку – наодинці перед церковним начальником, а потім ще й публічно сказати: «винен, визнаю свою провину, я більше так не буду, прошу мене вибачити, надалі я буду постити в своєму журналі тільки котиків з іконками, а лаяти стану тільки загниваючий захід і сектантів. Ще буду говорити паки-і-паки і відтворювати офіційну точку зору».
Тобто я повинен обіцяти перетворитися в лапочку і в чергового реплікатора церковного офіціозу. Чесно кажучи, цей варіант якось мене не приваблює. Тих, хто працює в цьому амплуа, у нас більш ніж достатньо. І моє приєднання до цього хору ні на терцію не поліпшить його звучання. Я не бачу ніякої користі саме для Церкви і для людей в такій своїй зміні. Ті, що мене вже ненавидять, через цей розворот аж ніяк не полюблять. Ті, що ще поважають мене, отримають привід ставитися до мене з презирством.
– Як ви сприйняли слова Алфєєва про можливість відлучення вас від Церкви?
– Один білоруський опозиціонер напередодні свого арешту передав адвокату записку: «Якщо мене будуть допитувати без адвоката, і за його відсутності я відречуся від своїх поглядів, майте на увазі: мене катували». Слова митрополита Іларіона Алфєєва на державному телеканалі «Росія» з погрозою мого відлучення від Церкви цілком рівні психологічним тортурам.
Ну і чого варті зміни в поглядах, вироблені після демонстрації тортур в підвалі інквізиції? Саме така процедура була в протоколах інквізиції. Галілея не катували, але йому ненав’язливо показали зал тортур.
– Ок. А який ще вибір?
– Значить, вибір стоїть між правом ходити по храму з кадилом і можливістю чинити відповідно до своєї совісті і переконань.
Дуже важливо те, що я диякон, а не священник. У мене немає церковної сім’ї, я ні для кого не батько. Якщо я втрачаю дияконський статус, це моя особиста проблема, це не зачіпає людей. Тому аргумент «промовчи заради своїх прихожан» в моєму випадку не працює.
І взагалі саме дияконське служіння, напевно, переживається інакше, ніж служіння священника.
– Як саме відрізняється?
– Священник сам відправляє літургію, а диякон, за великим рахунком, просто близький свідок Таїнства. Один священник, який тривалий час був дияконом, одного разу сказав мені: «Після довгих років дияконської служби я думав, що мене важко у вівтарі чимось здивувати. Але коли я став священником… Розумієш, диякон перед престолом стоїть буквально в одному кроці від священника. Але якою ж величезною виявилася різниця в переживанні Літургії».
Тому в моїх суддів (єпископів і священників) трошки різна шкала цінностей. Готовий визнати, що мені перепадають лише «крихти, які падають від трапези Господа» (Мф. 15,27). Але раз це так, то і розміри наших можливих втрат при позбавленні сану різні. Для мене «служіння» їм, що виражається в суворо визначеному наборі жестів і формул, не є найвищою цінністю.
Крім того, в їхньому світі сам чин, звання значать більше, ніж людина. Без уніформи ці люди дуже часто виявляються просто зовсім нецікавими. В їхньому світі позбавлення священного сану – це повна соціальна анігіляція. Сан – це доступ до начальства земного і небесного, а також до вух, розуму і гаманців «простих людей». Без цих опцій колишній священник – те ж саме, що збанкрутілий бізнесмен або відставний чиновник. В очах вчорашніх своїх друзів і шанувальників він стає «марним», його номер підлягає видаленню з телефонних контактів.
ПРИ ПОГОЛЕНІЙ БОРОДІ МОЇ МОЗОК І ЗНАННЯ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НА МІСЦІ
– А у вашому світі все це не так?
– У моєму світі це не так. Навіть при поголеній бороді мої мозок і знання залишаються на місці. Це дає надію на те, що для когось я буду цікавий і в іншому одязі.
У моєму світі сан – це блага додаткова опція, яка допомагала робити щось більш важливе, ніж перелічувати приводи до молитви (це і є «єктенія»: про те-то і це помолимося). Для мене сан був можливістю займатися місіонерською роботою, в яку я був закоханий.
У 2003 році патріарший вікарій архієпископ Арсеній Єпіфанов приїхав до мене в храм на день мого 40-річчя. І, вручаючи церковний орден, сказав: «З благословення Святійшого Патріарха Алексія отець Андрій має право служити в вашому храмі у вільний від інших послухів час».
Я розумів, що заради своєї основної роботи, що проходить далеко від вівтаря, мені потрібно бути всередині «духовного стану».
Але в сьогоднішній Росії ідентичність з однією з гілок влади починає муляти сумління. Сьогодні я вже і сам не можу так безпроблемно, безболісно і радісно ототожнювати себе з такою великою і різноманітною групою людей як духовенство. Тим більше, що за ці 30 років її еволюція загалом йшла зовсім не в тому напрямку, в якому я бачив «благо Церкви».
– Як би ви самі схарактеризували свій місіонерський профіль?
– Моя місіонерська робота в основному полягала в тому, щоб зробити для людей входження в світ віри якомога менш травматичним. Це робота повитухи. Народження – це біль, це травма навіть при найкращому результаті. Це радикальна зміна місця існування дитини. Є травми неминучі і навіть благі (перерізання пуповини або дуже хворобливе для малюка розлипання легень для перших подихів). А є травми необов’язкові. Ось їхню кількість я і намагався зменшити.
Я пояснював, що можна вірити, і при цьому не відрікатися від розуму, від радості, від дітей, від батьків, від знань, від казок, від людської привітності до іновірців і просто від культури. Мій курс лекцій в 90-ті називався «Техніка релігійної безпеки». Так, там було багато про секти. Але вже до межі тисячоліть стало зрозуміло, що до Церкви замало прийти; в Церкві треба зуміти ще вижити і зуміти залишитися в ній. Треба зуміти зберегтися у своїй людяності, а не перетворитися на ритуального робота і на автовідповідач, набитий «святоотцівськими цитатами». Потрапити в секту можна, навіть якщо ти православний і здійснюєш прощі монастирями.
І ось уже в 1997 році з’являється перша моя книга з критикою сучасних церковних негараздів і настроїв – «Окультизм у православ’ї». І уявляєте собі мою радість як місіонера, коли через рік після її виходу в Ростові-на-Дону до мене підходить чоловік і каже: «Я протестантський пастор. Я прочитав ось цю вашу книгу і після цього повністю поміняв своє ставлення до православ’я. Виявляється, те, що я вважав суттю церковної віри, це просто хворобливий наріст, з яким борються самі православні богослови!».
Церква стала масовою. Вона стала тим самим шкільним басейном з двома трубами: одні люди в неї втікали, інші – витікали. А загін, як завжди, не помічав утрати бійця, свою Алілуя доспівавши до кінця…
Стала очевидною потреба в особливому місіонерському служінні: не приводити в Церкву, а утримувати в ній. Навіть точніше: потрібна місія реанімації віри і реабілітації людей з травматичним досвідом православ’я. Робота лікаря в реанімації буває болючою: роблячи штучне дихання або масаж серця, він часом ламає ребра. Але зате рятує життя. Такою стала моя робота останніх років. Її формула – «Щоб не розчаровуватися, не треба зачаровуватися». Так, я говорив про численні болячки церковного життя. Але самим фактом свого перебування в Церкві і навіть не просто в Церкві, а в структурі Патріарха Кирила, я тим самим до деякої міри знеболював і знецінював цей свій «антиклерикалізм». І допомагав людям не поривати остаточно їхній і без мене вже ослаблий зв’язок із церковним світом. Допомагав не словами («Не рви! Не йди! Не смій»), а просто фактом свого дияконського статусу. Тепер Патріарх вирішив цей факт усунути.
Повернутися до амплуа роз’їзного зазивали я все одно не зможу. Погіршується здоров’я, додаються роки, виснажується ентузіазм – останніми роками я відчув, що моя місіонерська активність в стилі 90-х завершується. Про свій швидкий «вихід на пенсію» я став говорити ще в 2007-му. Крім того, якщо в 90-ті роки я був унікальний в цьому своєму виїзному місіонерському активізмі, то зараз вже є багато людей, які можуть робити щось подібне (ну, або їх повинно бути багато в Церкві після 30 років її волі). Тому моя відсутність на арені не буде відверто очевидною.
ВИ СВІТ ВЗАЄМНОЇ ПІДТРИМКИ ЧИ МАЛЕНЬКИЙ СВІТ ВЗАЄМНИХ ПРИДУШЕНЬ?
– А взагалі можливо залишатися проповідником і бути в системі?
– Я просто говорю, що в статусі трактувальника мудрих рішень церковного керівництва і сповіщателя постійної правоти православних я цілком замінимий. А Михайло Бахтін мене навчив, що там, де людина замінима – її і немає в якості людини і особистості, як суб’єкта морального вибору і морального вчинку. Якщо замінимий – значить, редукований до функції. Тобто, розчоловічений.
Знову, як і в радянські роки, для мене це стало дуже значуще і болісно. Дозволю я переварити себе якійсь системі? У роки моєї юності цю інтенцію проявляла владна КПРС. Тепер – не менше, як виявилося, владна Моспатріархія. Ви чекаєте від мене тільки виконання певного функціоналу? Значить, ви не сім’я, а система. Не світ взаємної підтримки, а маленький світ взаємних придушень.
Значить, для мене питання стоїть про певний самозахист і виживання.
І ще, говорячи про моє «дияконство» (грецькою слово диякон означає «служитель»), варто пам’ятати, що мені відомо Кантівське визначення релігії: “Релігія є прагнення серця до дотримання всіх людських обов’язків як божественних заповідей”. Це дуже по-євангельському.
Я МОЖУ ПОДИВИТИСЯ КРИТИЧНО НА СЕБЕ, НА ЦЕРКВУ, ЖИТТЯ НАШОЇ КРАЇНИ І НЕ ГОТОВИЙ ІТИ ШЛЯХОМ ТОТАЛЬНОГО ВИХВАЛЯННЯ
– А як сучасна загнана темпом людина має розглядати своє служіння?
– Будь-яка точка мого (вашого) життя, будь-який мій соціальний зв’язок, будь-який мій контакт з ближнім має граничне релігійне значення. «Від слів своїх виправдаєтеся і від слів своїх засудитися» – це ж не про слова молитви сказано. Сімейні стосунки і чесність у професійній роботі – це теж буде враховано Божим судом. Примирення з тим, кого ти образив на своїй кухні, важливіше, ніж ритуальне жертвопринесення. Загалом – Бог близький не до професійних жерців, а до тих, хто в своїй звичайній світській професії трудиться чесно і не ображає людей.
І, значить, служити Богу можна і потрібно не лише кадилом. Посидіти з онучком (і дати зітхнути його мамі) – це теж Богослужіння. А для гуманітарія, тобто, людини, чия робота полягає у вибудовуванні міжлюдських комунікацій, чесна розмова з людьми, які потребують такої розмови – теж святиня.
Є люди, для яких я маю значення саме в такому своєму асоціальному і колючому статусі. Гладкопромовисті звичайні проповідники не викликають бажання у цих людей слухати їх і з ними погоджуватися.
Я можу подивитися критично на себе, на Церкву, життя нашої країни і не готовий іти шляхом тотального вихваляння. І для якихось людей саме це виявляється значимим, а тому викликає довіру і до інших моїх слів про християнську віру як таку.
Так що, увійшовши в стрункі партійні ряди, я навряд чи когось туди приведу за собою. Але при цьому багатьох втрачу. Причому не тільки я, а вже вся Церква їх втратить.
Отже, перший вибір, перша розвилка формулюється просто: дозволити чи перетворити мене в Андрія Ткачова. І тут я чесно попереджаю своє начальство: не вийде.
– Очевидно, що не вийде.
– Дозвольте один мемуар. 2009 рік. Кирило обраний Патріархом. Я їду з Храму Спасителя в автобусі з членами помісного собору (Кирило вже господар і видав мені пропуск на собор). І ось в автобусі я розмовляю з однією людиною, близькою з митрополитом Кирилом ще по роботі у Відділі зовнішніх церковних зв’язків – церковному МЗС. І він мені каже: «Я днями розмовляв з Кирилом і запитав його: владико, скажіть, а що для вас виявилося найнесподіванішим у ці непрості передвиборні місяці? Які люди по-новому для вас розкрилися в цій ситуації?». І Кирило тоді сказав: «Я не очікував, що Андрій Кураєв виявиться таким бійцем».
Я його прекрасно розумію. Я ж такий товстенький біло-пухнастий ботанік, очкарик з тихою мовою. Але якщо я в якусь тему вчеплюся, я і справді намагаюся працювати чесно до можливої межі її розробки. І не кидаю її, незважаючи на поодинокі невдачі і укуси.
Так що з 2009 року і Патріарх Кирило знає, що така риса у мене є. Тому зараз я не розумію, як він може сподіватися на те, що він мені чимось пригрозить, а я злякаюся і замовкну.
– Отже, Ткачовим ви не станете. Що далі?
– Далі можна пробувати шукати можливості якогось юридичного примирення. Свій хід я зробив. Я проаналізував вирок і своє «останнє слово» послав назад в письмовому вигляді і з повідомленням про доставку. Це називається клопотання про перегляд рішення міського церковного суду тим же самим судом.
Згідно з «Положенням про церковний суд» це моє послання Патріарха ні до чого не зобов’язує. Тобто, він може проігнорувати це моє клопотання і спокійно підписати вирок. Положення про церковний суд забороняє йому це робити 14 робочих днів після винесення вироку. З урахуванням тривалих новорічних канікул ці дні минули вкінці січня. Але знову ж таки, ніщо його не зобов’язує це робити відразу після закінчення цього терміну. Цей папірець може лежати у нього в столі десятиліттями, а Патріарх в будь-яку секунду може його вийняти і зробити його «остаточним». Можливо, йому буде приємно відчувати себе повноцінним господарем моєї долі, і він продовжить це задоволення для себе. І тому я не знаю, коли саме Патріарх затвердить цей вирок.
А у мене за Положенням було тільки чотири робочі дні з дня винесення вироку для подачі клопотання про перегляд. У цю норму я вклався. Якщо ж Патріарх все-таки затвердить цей вирок, після цього у мене з’явиться можливість подати апеляцію в «суд другої інстанції», тобто в загальноцерковний суд.
Але тут парадокс у тому, що загальноцерковний суд може прийняти якусь справу до свого розгляду тільки з дозволу самого Патріарха. Тобто ситуація виглядає так: «Ваша Святосте, дозвольте поскаржитися Вам на Ваше беззаконня!». Тому історія не знає випадків, коли загальноцерковний суд переглянув би рішення ще живого Патріарха.
– Отже загальноцерковний суд зовсім не зобов’язаний розглядати вашу апеляцію?
– Так. А «Положення про церковний суд» дає йому повне право навіть не приймати її. Ось із цієї причини, я і кажу, що в мене є можливість подати апеляцію в часі або в просторі.
– Це як?
– У часі – це означає подати через якусь кількість років, якщо я зможу дожити до зміни Московського Патріарха. Новий Патріарх напевно буде намагатися не бути схожим на нинішнього. І моя реабілітація стане для нього прекрасним приводом показати, що настали інші часи. Але щоб така опція у мене була в запасі – я, мабуть, не стану витрачати її зараз даремно.
Другий варіант – подати апеляцію в просторі. Тобто подати її зараз, але в далекий Константинополь. Я говорю не про те, що я вже вирішив. Просто я вважаю корисним прораховувати можливі дорожні карти, і робити це не в секреті. У мене мало підстав сумніватися в тому, що ця апеляція на Фанар буде прийнята. А ось після цього відкриється маса інших варіантів.
Перший з них: скажімо, Вселенський Патріарх видає документ, який скасовує рішення Патріарха Кирила, але при цьому в очах Вселенського Патріарха я, як і раніше, залишаюся кліриком Московського Патріархату. Ну, як в таких випадках велить світський суд – «відновити на колишньому місці роботи». Тобто, своїм кліриком Константинополь мене не вважатиме. Для Москви, природно, це нічого не означатиме, і тут до служб мене не пускатимуть. Але принаймні в своїх очах я все ж залишуся канонічним дияконом.
Крім того, виїжджаючи кудись за межі Росії, напевно, з цією довідкою з Фанара я зможу попроситися на разову службу в грецьку або в румунську церкви.
Другий варіант: Константинопольський Патріархат приймає мене в свій клір, але нікуди не прописує. Я залишаюся в Москві, але знову ж таки при виїзді можу літургісати, можливо, 2-3 рази на рік. У цьому варіанті, напевно, і серби, і чехи, і поляки дозволятимуть мені брати участь у їхніх службах.
Третій варіант: мене формально приписують до якогось храму або монастиря Константинопольського Патріархату. Це вже міцний канонічний статус і ясні гарантії літургісання (служби).
Четвертий варіант: після того, як Константинополь оголошує мене своїм кліриком, я прошу про переведення в іншу помісну Церкву – наприклад, в румунську, де мене в 1990-му році і висвячували в сан диякона.
П’ятий і «остаточний варіант» залежить від того, де межі рішучості Патріарха Кирила в закритті «проблеми Кураєва». Обмежить він себе просто символічним вигнанням мене зі свого церковного кола, або ж звернеться до поліцейських органів.
ПЕРЕХІД У КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКУ ЮРИСДИКЦІЮ ДАСТЬ ПІДСТАВУ ОГОЛОСИТИ МЕНЕ ЯК МІНІМУМ ІНОЗЕМНИМ АГЕНТОМ, А, МОЖЕ, І ТУРЕЦЬКИМ ШПИГУНОМ
– А які підстави у правоохоронних органів мати до вас підвищену увагу?
– Позбавлення сану в сучасній Росії означає зняття захисного купола. Поки я клірик панівної Церкви, це мене захищає від деяких неприємностей. Без цього статусу будь-яка моя лекція може бути кваліфікована як незаконна місіонерська діяльність. І навіть якщо лекція буде не місіонерська – у нас сьогодні потрібні ліцензії на ведення будь-якої просвітницької діяльності.
А перехід у Константинопольську юрисдикцію дасть підставу для зацікавлених осіб тут, у Москві, оголосити мене як мінімум іноземним агентом, а, може, і турецьким шпигуном. Майже очевидно, що це буде зроблено на лайливо-інформаційному рівні. Але наступним кроком можуть бути і офіційно-поліцейські звинувачення. І тут можливі різні форми тиску, включаючи затримання, обшуки, конфіскацію телефону і робочого комп’ютера… І це буде важко розцінити інакше як виштовхування мене в еміграцію. Яка в цьому випадку стане евакуацією.
– Зараз ви не відчуваєте якихось загроз?
– Знайомі з різних сторін весь час попереджають мене про це. Але вже буває важко зрозуміти, де загроза, а де дружнє застереження.
– Скажіть, а поки не підписано рішення, ви можете служити?
– Ні. Я вже вісім місяців не можу служити, з 29 квітня, коли вийшов указ Патріарха про те, що я заборонений в служінні до суду.
– А ви сповідаєтеся, причащаєтеся?
– Так, регулярно.
– Ви дуже вірили в цього Патріарха, коли він був кандидатом. Ось пряма цитата одного випускника Московської духовної академії: «Ми всі в Лаврі молилися, щоб Кирило не став Патріархом. Але його підтримував Кураєв, буквально прикривав своїм авторитетом, і це нас дещо обнадіювало». Що і коли відбулося після обрання Кирила, що настільки зобов’язаний вам Патріарх відкинув вас?
– Ну, по-перше, у мене немає підстав вважати, що Кирило чимось мені зобов’язаний. Ніяких більш-менш об’єктивних даних про те, що якась кількість виборців (членів собору) змінили свою позицію саме завдяки моїм публікаціям, до мене не надходило. Тому я не став би перебільшувати свою роль в цій історії.
– Але моє питання було в тому, чому Кирило відразу відкинув вас? Це була позиція, яка формувалася роками? Або щось сталося, що Патріарх себе так повів щодо вас?
– Кирило покликав мене до себе між днями засідань єпископського собору і помісного, коли все було вже цілком ясно. Зустріч була в його кабінеті Данилового монастиря, і на прощання я сказав: «Владико, у мене є таке відчуття, що ви в цей кабінет голови ВЗЦЗ більше не повернетеся. І, значить, ці сувеніри, які тут стоять, вам більше не потрібні. Можна, я собі на пам’ять щось візьму?». Він погодився, разом ми обійшли по периметру його кабінет, і я попросив «на винос» чудову бронзову статуетку апостола Андрія. І досі вона стоїть у моєму кабінеті.
При тій розмові він сказав, що йому буде потрібна поряд така людина, як я – людина, яка об’їздила всю країну, знає ситуацію на місцях. Мовляв, будемо працювати разом.
Спочатку після його обрання на мене звалилися призначення в різні комісії: в міжсоборну присутність, в комісію з вироблення нового катехизму, в комісію антиалкогольної боротьби, в комісію роботи з мігрантами, в комісію з написання шкільного підручника з основ православної культури (плюс до того ще й при колишньому Патріархові я був членом синодальної богословської комісії і членом редколегії «Богословських праць»)…
Це не були адміністративні посади і жодна з цих функцій не приносила ні копійки. Але була ілюзія того, що якісь думки і справді можна доносити до Патріарха.
А потім було відрядження до Абхазії. Знаючі люди мені тоді ще говорили: «Май на увазі, це заслання!». Але мені як місіонерові це було дуже цікаво, і частково це була моя ідея. Ще восени 2008 року (тобто за Патріарха Алексія) я написав статтю про те, що в Абхазії відбуваються дуже важливі релігійні події. Цілий народ, що колись ототожнював себе з православ’ям, виявився по суті покинутий. Тому що грузинських священників вони самі до себе не пускають, а Російська Церква прийти туди не може, так як Грузинська Церква не пробачить такого вторгнення на територію, яку вона вважає своєю, і у відповідь стане підтримувати українську автокефалію.
Вийшла ця стаття в журналі «Профіль» через 10 днів після смерті Патріарха Алексія, коли Кирило вже уважно стежив за всіма моїми публікаціями. І в підсумку через півтора року він її згадав і відреагував за комсомольським принципом «пропонуєш – виконуй!».
Спочатку це звучало дуже цікаво і заманливо. Він запропонував скласти бізнес-план, в який входило придбання позашляховика Міцубісі-паджеро як машини, без якої не можна обійтися в гірському регіоні. Обіцяв усіляку підтримку президента Медведєва і прем’єра Путіна. Митрополит Іларіон возив мене в Адміністрацію президента і представляв якомусь високому чиновнику…
А потім все це якось зійшло нанівець і жодної серйозної підтримки я не отримав.
Два роки в Абхазії я винаймав будинок і жив за гонорар, отриманий якраз за видання свого шкільного підручника. І їздив на скутері. Коли ці гроші скінчилися, я написав Патріарху подання з проханням все ж знайти якесь постійне джерело фінансування для місії. Відповіддю мені був телефонний дзвінок від протоієрея Миколи Балашова з ВЗЦЗ, який зачитав мені резолюцію Патріарха: «У патріархії немає коштів на цей проект». Начебто це був мій особистий проект, а не відрядження від Патріарха, яке неабияк поламало мої особисті плани.
НА ПЕРШУ ЗУСТРІЧ З КИРИЛОМ ТИХ, ХТО ХОТІВ, НЕ ПУСКАЛИ, А ТИХ, ХТО НЕ ХОТІВ, ЗГАНЯЛИ
– Це було перше ваше розчарування?
– Перше моє розчарування в новому патріаршестві сталося раніше – у травні 2009-го, коли була оголошена перша зустріч Патріарха з московською молоддю.
Сама звістка про цю зустріч мене дуже потішила. Патріарх Алексій лише раз, на самому початку своєї каденції, зустрічався з молоддю (а не з «організаціями православної молоді»). Я дуже зрадів, що Кирило починає саме так.
Але вже на підході до Ізмайловського стадіону мене чекав перший шок: мене не пустили. Виявляється, вхід туди був тільки за спецперепустками. Туди йшов потік молоді явно не церковного вигляду, тобто до Патріарха зганяли студентів із сусідньої академії фізкультури і спорту. Оскільки Патріарх новий, його бажали побачити і послухати багато церковних москвичів. Але цю групу віруючих не пускали.
Очевидним був парадокс: тих, хто хоче, не пускають, а тих, хто не хоче, зганяють. Я був серед перших. Але, впізнавши мене, натовп все ж проніс мене через охоронні заслони. Я навіть опинився у віп-ложі, поруч з рудим Іванушкою Інтернешнл. І тут був другий шок. Виявилося, що ніякого діалогу немає. Лише заздалегідь призначені молоді люди допускалися до мікрофонів і зачитували заздалегідь узгоджені запитання. Це була імітація діалогу. Така ж імітація незабаром повторилася під час патріаршого візиту до Києва. Стало ясно, що Патріарх уникає чесного діалогу. І тому згасли мої надії на те, що за його правління буде здійснений місіонерський прорив до молоді.
У липні 2009 року Патріарх призначив мене головою редакційної колегії з написання підручника для шкіл. Я думав, що на це буде потрібно мінімум п’ять років: вивчити наявну літературу, підібрати авторів, пройти обкатку запропонованих варіантів в різних школах… Себе серед авторів я ніяк не бачив – адже в школі я не пропрацював жодного дня, а 4 клас це тим більше не мій вік, оскільки в шкільні аудиторії я заходив хіба що до старшокласників …
Але вже в жовтні Патріарх викликав мене і строго запитав: «Де підручник?». Виявляється, в планах у Патріарха було використання підручника вже в поточному навчальному році! Тобто хоча б четверта чверть мала пройти по ньому. А це означає, що 1 квітня цей підручник повинен лежати на партах по всій величезній країні. Для розвезення по країні він повинен покинути друкарню 1 березня. Значить, з видавництва в друкарню він повинен піти у середині січня. Видавництву на добірку ілюстрацій і верстку потрібен ще місяць. А перш ніж видавництво приступить до своєї роботи, рукопис підручника повинен пройти всілякі рецензії та експертизи в Академії наук і Академії освіти. Тобто на роботу над текстом підручника у мене залишався лише один місяць. І стало зрозуміло, що цей місяць є саме «у мене», а не «у нас», не в редколегії. Божевільних, які ризикнули б написати підручник за такий термін, в околицях більше не спостерігалося.
Підручник я став писати в дуже дивних умовах. Заготовку кожного уроку я вивішував у себе на форумі і в Живому журналі. І збирав зауваження і поправки. Так що в деякому сенсі підручник писали всією країною…
– Там була ще якась скандальна історія із його презентацією?
– Підручник вийшов, я б сказав, найкращим з усіх інших варіантів. Він найбільше відповідав стандартам і світськості і віку.
Патріарху підручник сподобався. Він навіть сам зробив кілька цілком слушних поправок. У березні, коли книга вийшла, я попросив Патріарха нагородити церковними орденами чотирьох своїх редакторів і консультантів (і це було зроблено).
Підручник пішов у друкарню, наступний етап моєї роботи полягав у поїздках в регіони для зустрічей з вчителями. На цих зустрічах з’ясувалося, що адміністрації різних рівнів, починаючи від федерального міністерства освіти і закінчуючи шкільними директорами, чинять тиск на батьків, щоб вони одноголосно вибирали світську етику, а не «основи православної культури».
Вершиною всього стала ситуація в місті Пенза. Я туди прилетів на один день, який почався з пресконференції. На традиційне запитання «яка мета вашого приїзду» я відповів, що в Пензі відбувається щось дивне: відсоток дітей, чиї сім’ї обрали основи православної культури, дорівнює нулю. Виходить, навіть священники віддали своїх дітей на атеїстичну світську етику. Настільки яскрава місцева аномалія може бути пояснена лише одним: губернатор займається саботажем розпорядження президента.
Потім була лекція, і секретар єпархії повіз мене в аеропорт. Але вже на порозі аеровокзалу секретар отримує дзвінок, машина розвертається і їде назад в місто. Виявляється, до губернатора дійшли мої слова, і він зажадав, щоб я дав пояснення. А літак? – питаю я. Мій рейс – останній, і якщо я його пропущу зараз, то затримаюся ще на добу, і графік лекцій в інших містах зірветься. Відповідь отримав як зі сторінок підручника з історії Росії: «Літак почекає».
Отже, мене відвезли до губернатора Бочкарьова і він починає з наїзду: «хто ви такий, що приїхали сюди і починаєте мене тут звинувачувати і взагалі чому ви стали критикувати мене, не уточнивши моєї позиції?». Я відповів: «Я вважав, що ви – господар у своїй області і що без вас ваше міністерство освіти не прийматиме настільки неординарних політичних рішень. Тиск з московського міністерства не на користь Основ православної культури я бачив у всіх регіонах. Але абсолютний нуль вийшов тільки у вас. Значить, це місцеве рішення. Я й уявити не міг, що воно могло бути прийнято за вашою спиною».
Далі я нагадав йому, що у нього добігає кінця другий термін губернаторства і зовсім не очевидно, що президент Медведєв дозволить йому залишитися на третій. «Ви знаєте, що скоро Великдень, і за традицією на Великдень Патріарх зустрічається з президентом. У цій неформальній бесіді президент запитає Патріарха, чи є якісь проблеми в церковно-державній співпраці. А я Вам гарантую, що у Патріарха сьогодні головна турбота – це школа. Підручник написаний, виданий, експеримент пішов. Проблема ж у тому, що деякі регіони чинять опір, зокрема, в Пензі просто нікому не дозволили працювати з православним компонентом цієї програми. Ось це Патріарх скаже президентові. Як Ви думаєте, як відреагує президент на такі слова Патріарха про Вас?».
Відповідь губернатора була прекрасна: «Що ж ви мені одразу не сказали, скільки відсотків учнів вам треба, ми б вам організували!».
А потім мене чекала хвилина ганьби: коли чорна «Волга» підвезла мене прямо до трапу літака, і я увійшов у нього під важкими поглядами людей, які зо дві години просиділи в очікуванні вильоту…
Ось про такі випадки адміністративного тиску не на користь Церкви я постійно тієї весни говорив у блозі і в інтерв’ю.
Приходить день Пасхи. За традицією в пасхальний вечір духовенство збирається у свого єпископа і вітає його. У Храмі Христа Спасителя великий натовп чорних ряс, я – в натовпі. Патріарх кожному священикові дарує по яєчку. Підходить моя черга. Патріарх не дарує мені яйце, не підставляє бороду для ритуального поцілунку, а замість «Христос Воскрес» злобно шепоче мені: «Не псуйте мої стосунки з Фурсенком!».
– А хто це?
– Фурсенко – це тодішній міністр освіти. Так я дізнався дуже важливу формулу, ключову для церковної політики нашої Патріарха. Головне – не псувати його стосунки зі світським начальством, в яке входять не тільки міністри, але і фінансові олігархи.
Зрозуміло, що мені за написання підручника не було присвоєно цілком заслуженого звання «героя церковної праці». Парадокс: мої помічники отримали ордени, а я отримав тільки святійшу догану. Це не означає, що я ображений. Але це цікава рисочка для складання психологічного портрета глави РПЦ.
– У вас було багато великих просвітницьких і місіонерських проектів, і багато, назвемо так, «очисних» проектів. Останні проти голубого лобі, розкоші, зарозумілості ієрархів. Коли ви публікували все це, ви відчували зворотний зв’язок від простого кліру і пастви?
– Я і зараз в щоденному режимі отримую листи і слова підтримки і подяки від священників, а часом навіть від єпископів. Тому ось саме зараз мені психологічно добре.
Але це не можна сприймати надто серйозно. Просто зараз у мене чергова «хвилинка слави», можливо, остання в житті. А через півроку прийдуть тиша і забуття. Журналістам моя тема перестане бути цікавою, люди змиряться з тим, що сталося, і знайдуть інші приводи для гарячих дискусії. Так що бадьоритися я не стану. Найважче попереду.
– А на що ви зараз живете?
– Люди надсилають допомогу. Небагато – по 100-300 рублів. І знаєте, я напевно, днями зроблю оголошення, щоб українці цього не робили.
– Чому?
– Щоб не було приводу вважати мене іноземним агентом.
– Це серйозно?
– Банківські перекази з-за кордону, нехай навіть це сто гривень, відстежуються. І спробуй потім доведи в наших дуже незалежних судах, що сума крихітна, що вона прийшла від приватної особи, що вона не припускала ніяких умов і завдань і взагалі ніяк не впливала на мої слова і вчинки…
ЧИ Є ЩЕ В ІЄРАРХІВ УПЦ МП ВНУТРІШНІЙ БІЛЬ ВІД ЦЬОГО РОЗДІЛУ ПРАВОСЛАВНОЇ УКРАЇНИ? АБО ВОНИ ВЖЕ НАМЕРТВО ПРИКУВАЛИ СЕБЕ ЛАНЦЮГАМИ ДО СВОЇХ КУЛЕМЕТІВ?
– Росія дуже велика країна, вона позиціонує себе як православна країна і в великих містах це дуже помітно, звичайно, і не піддається сумніву. Але як справи в селах? І як справи в Сибіру, на Далекому Сході? Там взагалі хтось підраховував православних?
– На церковній карті Росії досі помітна лінія фронту 1942 року. Там, куди дійшли німці, там більше храмів, і більша релігійність населення. Німці не заважали людям відновлювати церковне життя. А коли вони пішли, не скрізь радянська влада зважилася знову закрити храми. І тому період войовничого атеїзму для певних регіонів СРСР був відносно невеликим. Це Україна, Кубань, Воронеж, Бєлгород, Курськ. Крім того, це зони селянського щастя. Там чудовий чорнозем, і, значить, живе село з конкурентним господарством. Ось тільки сьогодні дізнався, що одним із головних імпортерів російського зерна є Єгипет. Розумієте, Єгипет століттями годував Римську імперію! Звідти зерно везли і в Рим, і в Константинополь.
А в так званому Нечорнозем’ї російське село вбите, населення там мало, воно малорелігійне і витісняється завезеними корейцями-в’єтнамцями. І в цьому відмінність російського православ’я від українського. Все-таки в Росії православ’я це більшою мірою міський феномен. Тому і відсоток людей, для яких православ’я це особистий вибір, а не просто голос традиції-інерції (сімейної або народної), в Росії більше, ніж в Україні.
– Я іноді думаю про формулу миру між ПЦУ і РПЦ в майбутньому. Чи можливі паритетні і сестринські відносини в майбутньому, якщо РПЦ переосмислить себе, ну, або позбудеться ідентичності імперської церкви? Чи можливо це в принципі?
– З 2018 року цю формулу миру я формулюю так: потрібна взаємна домовленість про те, що а) членство в так званій Московській Церкві не вважається державним і політичним злочином і б) членство в ПЦУ не вважається канонічним злочином. Якщо такі домовленості будуть досягнуті, це стане першим кроком на шляху до можливого примирення.
– А це можливо при нинішньому Патріархові? Він, на мою думку, озлобився?
– А чи не можна просто винести за дужки Москву, Путіна, Патріарха Кирила? Адже головне питання в тому, чи є в самій Українській Церкві Московського Патріархату внутрішній запит на повну і офіційну самостійність. Поки я його не чую.
І друге питання в тому, а чи є ще в ієрархів УПЦ МП внутрішній біль від цього розділу православної України чи вони вже намертво прикували себе ланцюгами до своїх кулеметів?
– Мені здається, отче Андрію, ви тут плутаєте причину і наслідок. Я була в цій церкві 20 років і добре знаю, як проповідується послух, наскільки нас позбавляли своєї волі, соціальної активності, батюшка скаже, що гріх, не можна – і все, і не йдуть. Це не тому, що цього не хочуть мої брати і сестри, а тому, що їх переконують, що це гріх, що запорука порятунку людської цивілізації – зв’язок із Москвою. Ну, звичайно, наші співгромадяни з УПЦ МП набагато м’якше і краще б ставилися, якби єпископи не налаштовували
