Про це Ігор Луценко пише на своїй сторінці в Facebook. Далі – його пряма мова:
Чому так прикро за друга Буревія, Миколу Коханівського?
Такі люди-вожді, з досвідом воєнної організації, з великим впливом серед цивільних – на вагу золота, особливо у нашій марафонській, затяжній, виснажливій війні.
Навіть якщо б йому однозначно судилося б загинути на цій війні, то він міг би принести себе у жертву з набагато більшою користю – для своєї мети і для нашої справи.
Трагедія у тому, що його смерть стала лиш просто славним вчинком, а не славним вчинком, що дав належний внесок в Перемогу.
Микола у 14-му зміг створити підрозділ і воювати в одному з найгарячіших місць – у селі Піски під Донецьком. Суперсилою Миколи Коханівського було те, що він міг бути лідером підрозділу, затягти із-за кордону і з України чимало ресурсів для його розвитку. Він міг цей підрозділ надихати власним прикладом, до нього радо потягнулися б сотні людей, вони б стали у його стрій – людей, для котрих зараз у нашої держави немає нічого, крім палки, якою заганяють у бус.
Хтось би, замість ховатися від мобілізації, пішов би до Коханівського. Хтось, замість піти в СЗЧ, воював би у Коханівського.
Спершись на українську воїнську традицію, Буревій міг би надати воїнам сучасним унікальну можливість – воювати з гідністю. За своїх людей він би стояв горою, розділяв би з ними труднощі. Так, як робив у 14-15 роках.
Він був небезпечний для влади? Добре, тоді варто було йому дати хоча б взвод. Невже взвод може загрожувати державі? Невже рота може здійснити державний переворот? А якщо впевнитися в тому, що він тримає слово, потім можна було б дати і батальйон, і бригаду. Або не давати, але ж якісний взводний це теж немало.
Натомість йому не знайшлося іншого місця у ЗСУ. Система просто відвернулася від нього, байдуже перемолола і навіть не помітила. Чи понесе за це хтось відповідальність? Якщо такі яскраві і могутні одиниці їй не потрібні, то що вже казати про інші сотні й тисячі просто талановитих та здібних? Чи така система веде нас до перемоги найкращим із шляхів?
Прости нас, Миколо. Ми мали б тебе берегти. Я, я мав би тебе вберегти. Півтора роки тому я намагався тебе затягнути в 72 бригаду до своїх притомних командирів, навчав аеророзвідці, возив із собою на позиції, показував, як все робити.
Якісь бісівські козні завадили мені довести це до кінця, наміри обманули мене і розсипалися, десь тебе відволікли пустими обіцянками, хоча ось-ось все було поруч.
Я бачив, як хвилі розчарування атакують твою душу, як відчуваєш ти свій кінець, як спокушає тебе ідея здатися і не боротися.
Друже Буревію, ти ще тоді, коли це не було настільки модним, вивчив управління ФПВ – як так сталося, що це твоє вміння нікому так і не знадобилося?! Що, хто, яке чорне прокляття зачарувало твою долю, що при усіх даних, все мало бути по-іншому? А сталося так просто і так прикро, що ти завершив своє життя простим піхотинцем. Помноженим на нуль системою, але не зломленим у своїй мужності.
Вічна пам’ять.
