Три портрети в інтер’єрі переговорів

“Мудрий шериф” Джозеф Байден навряд чи забуває, що керує країною з найпотужнішою армією у світі. Проте демократи у порівнянні з республіканцями традиційно більш пасивні на міжнародній арені, вони віддають перевагу м’якій силі перед ракетно-бомбовими ударами. Звісно, не обходиться без винятків, однак для Байдена сьогодні більш важливою виглядає ситуація всередині США. Його популярність коливається біля 40-відсоткової позначки, а її нове випробування відбудеться вже 8 листопада 2022 року, коли пройдуть вибори до Палати представників, третини сенаторів та майже 40 губернаторів. Від результатів цих перегонів буде залежати тактика демократів та республіканців у 2024 році. До речі, Джо Байден кілька тижнів тому оголосив про наміри відстоювати президентське крісло.

Байден просто зобов’язаний реагувати на агресивну активність Росії в Європі, проте характер його реагування буде іншим, ніж розраховує чимало громадян України. Як виявилося, оновлена місяць тому Хартія стратегічного партнерства не може слугувати ефективному захисту України, і це, до речі, добре розуміють у Кремлі. Ставка США на економічні санкції, промовиста відмова Байдена спрямовувати війська в Україну в разі розширення прямої агресії Росії та прагнення американської адміністрації не дратувати Кремль мають під собою цілком логічні підстави. Москва та Вашингтон продовжують жити в парадигмі біполярного світу, який постав після Другої світової, хіба що зараз вони змушені враховувати фактор Китаю. Тому Байден робить ставку на підтримку європейських союзників, хоча ті з них, кого він залучив, значною мірою відчувають на собі російський вплив. Проте їх можна об’єднати навколо економічних санкцій, які (за певних умов) можуть виявитися більш ефективними за військові маневри. Річ у тому, що значна частина з 600-мільярдних золотовалютних резервів РФ – за кордоном, і може стати – за наявності політичної волі – важелем тиску на Кремль.

“Новий імператор” Володимир Путін також розуміє подібну перспективу, тому всередині Росії вибудовується парадигма “Нам сонця не треба, бо Путін нам світить”. Інформаційна картина переважної більшості федеральних телеканалів є гомогенною, аналогічна ситуація спостерігається й в соціальних мережах. Потрібні влади меседжі просувають швидко, намагаються перебивати зовнішньополітичним порядком денним можливі економічні проблеми. Якщо звернути увагу на заяви російських урядовців, насамперед дипломатів та військових, то агресивна риторика просто зашкалює, її схвалення Держдумою та лідерами думок практично гарантоване. Справа лише за президентом.

Зауважу, що Путін не лише забезпечує агресивне пересування російських військ біля українських кордонів. Саме він стоїть за кризою з мігрантами у Білорусі, і небажання більшості політиків визнати цей очевидний факт його лише підштовхує вперед. Схоже, єдиний невизначений фактор – це NordStream2, який Росія не просто хоче запустити в експлуатацію, а використати як фактор кругової поруки з низкою країн Старої Європи. 

Путін протягом останніх місяців встиг заявити, що українська ГТС “лусне” в разі збільшення обсягів транзиту, неодноразово звинуватив Україну у невиконанні Мінських угод (за собою необхідності їх виконувати у Росії не бачать). Куди більш показовим виглядає буквально нещодавня констатація, що ситуація в Україні “нагадує геноцид”. Путін неодноразово наголошував, що Росія не допустить повторення на Донбасі різанини у Срєбрениці, яка мала місце у Боснії у 90-х роках ХХ століття. Тепер достатньо пригадати, що в ОРДЛО російські паспорти отримало понад 600 тисяч місцевих мешканців, щоб зрозуміти, наскільки небезпечним може стати “захист співвітчизників”, передбачений російською зовнішньополітичною доктриною.

“Партнеронезалежний” Володимир Зеленський виявився погано підготовленим до ведення “нахабної дипломатії”. Йому бракує знань та ресурсів, і нестача перших набагато більш помітна. Зеленському США вказали його місце, забезпечивши для нього можливість поговорити з Джо Байденом за дві доби після діалогу президентів США та Росії. Якби квітчасто не розповідав Андрій Єрмак про перемовини Байдена та Зеленського, але пресреліз Білого дому з цього приводу виявився сухим, як майка Зеленського до початку тренування у спортзалі. Телефонному спілкуванню з Зеленським передував санкційний дуплет, яким США наче продемонстрували Зеленському, що добре усвідомлюють і його слабкі сторони, і прагнення.

Якщо Зеленський у діалозі з максимально комфортною для нього Наталею Мосейчук припустив можливість проведення “референдуму про Донбас, про Крим, про припинення війни”, це свідчить не лише про його юридичне невігластво. Схоже, Джо Байден не був у спілкуванні з українським візаві добрим та турботливим дідусем, а згадав всі дрібні капості ЗеКоманди на свою адресу. Надто розгубленим виглядав Зеленський, надто недоречно згадав про шлагбаум на шляху України до НАТО. Ідея про новий переговорний формат щодо Донбасу за участі США виглядає не надто вдалою, оскільки у будь-якому форматі важко уявити, що Росія піде на односторонні поступки. Куди більш вірогідним є сценарій, що Захід у той чи інший спосіб тиснутиме на Київ, адже принципи realpolitik не іржавіють.

P.S. Мабуть, Україні пощастило, що Ангела Меркель саме зараз пішла на пенсію. Щоправда, її серпневий вояж до Москви та Києва був безрезультатним, але новому канцлеру Олафу Шольцу доведеться лише вибудовувати відносини зі своїми візаві. Проте головне, звісно, полягає не в цьому. Зеленський не демонструє ознак готовності шукати компроміси всередині суспільства, його зарозуміла поведінка легко прочитується опонентами та союзниками, які продовжують заганяти Україну до глухого кута. Сподіваюсь, новорічні та різдвяні свята подарують передишку, але розраховувати на порозумнішання #найвеличнішого не випадає.