Англ.: event; нім.: Ereignis; ісп.: acontecimiento; франц.: événement.
Театральний спектакль не з погляду фабульної фікції, а реальної дійсності йогояк практики спілкування акторів з публікою.1. Однією з характерних особливостей театральності є присутність на сценілюдини, представленої на суд глядача. Живе спілкування між актором і публікою єосновою цих взаємин: “Сутність театру полягає не в переказуванні події, не у дискусіях акторів з публікою про ту чи іншу проблему, не в зображенні буднів, не в певних позиціях. [...] Театр є фактично завершеним актом акторів як живих істот у присутності інших людей” [Ґротовський (Grotowski, 1971 : 8687)].2. Ситуація винятковості театрального феномену дає змогу зрозуміти, що всісценічні системи, в тому числі й текст, залежать від встановлення згаданих випадкових стосунків: “Значення тої чи іншої театральної п’єси виявляється набагато більше віддаленим від значення суто лінгвістичного повідомлення, ніж від значення певного дійства” [Мунен (Mounin , 1970 : 94)].3. Сцена має могутні засоби (розповідні, візуальні, мовленнєві) створення ілюзії, але вистава завжди залежить від зовнішнього втручання дійства як реальної дійсності: розриви у грі, непередбачені ефекти, скептицизм глядачів тощо.4. Деякі режисери й театрознавці вважають метою вистави не магічну ілюзію, аусвідомлення глядачами реальності дійства, за умови співпереживання публіки з акторами. Сама ідея фікції, яка змушує глядачів забути про комунікативну фікцію дійства, стає для таких режисерів і театрознавців чужою: “Ілюзія, яку ми намагаємося створити, не додаватиме і не зменшуватиме правдивості дій, а, навпаки, підсилюватиме їх комунікативність і реальність. Внаслідок цього кожна вистава стає подібністю дійства” [Арто (Artaud)]. Сцена є “конкретною мовою”, місцем імпровізації без відтворення раніше існуючої реальної дійсності.5. Вдаючись до сучасних форм (геппенінґ, народні гуляння, невидимий театрБоля (Boal, 1977), перформенс), деякі режисери намагаються знайти найчистішийваріант реального дійства: вистава сама по собі щось вигадує і водночас заперечуєбудьякий попередній задум та символіку.Літ.: Derrida, 1967; Ricoeur, 1969; Voltz, 1974; Cole, 1975; Boal, 1977; Kantor, 1977;Hinkle, 1979; Wiles, 1980; Barba et Savarese, 1985.
