Наші знечоловічені мрії
I
Наші знечоловічені мрії, що наповнюють голови, як повітря м’яч.
Вони про світло та любов сердець різноманітних вдач.
Хлопчаки відчувають їхні удари кінцівками,
коли ті женихають вдів наречених, нічних як пітьма,
від п’ят завиваючись під їхні покрови та крадькома
розбігаючись уверх, мов прожилки тоненькими цівками.
Тіні дівчат, ароматизовані їхніми пеленами,
метеликами вивільняються від гусені тіл, як тільки сонце засмоктує зоряна твань.
Зламані кістки чоловіків в їхніх ліжках, що залишаються розстеленими
перетворюються на опівнічні крутні, ладні розкрити гробницю бажань.
II
У цей наш час бандит і його поплічниця — дві стіни в кутку,
два одновимірні привиди, кохання на котку,
незвичні для нашого негнучкого бачення
лепечуть свої потаємні нісенітниці та розбухають, мов риби поверх ікри.
А як зачиняються камери, поспішають до своєї нори
унизу, на подвір’ї дня, ім’я котрого не має значення.
Вони танцюють між нашим черепом та їхніми затискачами.
нав’язують свої кадри, сюжети та снів меню.
Ми дивимось, як тіні, присмачені целулоїдом, займаються людськими речами:
цілують або вбивають і дарують коханню брехню.
III
Який же він, цей світ, що раптом проникає в яву між
стежок двох наших, крізь уяву, коли нарешті ліки та свербіж
здіймають над землею червонооку куряву?
Відкинь всі форми світла — від плодів до наслідків у кисні та крохмалі.
Жени солярних джентльменів та валлійських товстосумів, а з ними якомога далі,
ідуть хай ті, ким опікується первісна, мов тотем, жага падіння в темряву.
Світлина, одружена з оком, прищеплює однобоку шкіру
правди своїй нареченій, вдягнутій у фату вій.
Сон висмоктав із сплячого його віру,
щоби приховані чоловіки, могли втілитися нальоту в ній.
IV
Це світ, брехлива подоба смужки наших речей,
що рвуться, коли ми рухаємось, кохаючись ліниво, як долиною річка тече.
Прагнення, що вибиває з мішків похованих
і дозволяє їхньому непотребу, неземному вже, як піке,
бути вшанованим, немов щось минуще та швидке.
Це і є світ. Майте віру в духовне.
Бо ми кричатимемо, як півень, що мертвих приводить до тями.
Наші постріли дати збиватимуть з плит і ми далебі
продовжимо давні мандрівки новими путями.
А той, хто лишиться, розквітне у міру любові,
що має в собі.
Хвала нашим вічним серцям, що мандрують життями.
(Переклад — Ігор Касьяненко)
***
Our eunuch dreams
I
Our eunuch dreams, all seedless in the light,
Of light and love the tempers of the heart,
Whack their boys’ limbs,
And, winding-footed in their shawl and sheet,
Groom the dark brides, the widows of the night
Fold in their arms.
The shades of girls, all flavoured from their shrouds,
When sunlight goes are sundered from the worm,
The bones of men, the broken in their beds,
By midnight pulleys that unhouse the tomb.
II
In this our age the gunman and his moll
Two one-dimensional ghosts, love on a reel,
Strange to our solid eye,
And speak their midnight nothings as they swell;
When cameras shut they hurry to their hole
down in the yard of day.
They dance between their arclamps and our skull,
Impose their shots, showing the nights away;
We watch the show of shadows kiss or kill
Flavoured of celluloid give love the lie.
III
Which is the world? Of our two sleepings, which
Shall fall awake when cures and their itch
Raise up this red-eyed earth?
Pack off the shapes of daylight and their starch,
The sunny gentlemen, the Welshing rich,
Or drive the night-geared forth.
The photograph is married to the eye,
Grafts on its bride one-sided skins of truth;
The dream has sucked the sleeper of his faith
That shrouded men might marrow as they fly.
IV
This is the world; the lying likeness of
Our strips of stuff that tatter as we move
Loving and being loth;
The dream that kicks the buried from their sack
And lets their trash be honoured as the quick.
This is the world. Have faith.
For we shall be a shouter like the cock,
Blowing the old dead back; our shots shall smack
The image from the plates;
And we shall be fit fellows for a life,
And who remains shall flower as they love,
Praise to our faring hearts.
Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші
