Англ.: play and counterplay; нім.: Spiel und Gegenspiel;ісп.: juego y contra-juego; франц.: jeu et contre-jeu .
Якщо вважати, що кожен текст містить нову інформацію порівняно з попередніми текстами (інтеркультурність), збагачуючи усі подальші тексти, то таке явище стосується також гри актора. Він запозичує нові для себе способи та стилі гри йзнаходить належне місце в ареалі гри інших персонажів. Актор свідомо або несвідомо передає власний досвід іншим акторам. Тому для розуміння ситуації професійного збагачення бажано звернутися до логіки взаєморозуміння, якою іноді пронизана драматична структура. Це властиво, зокрема, пародії. Таку логіку можна збагнути тільки у випадку усвідомлення об’єкта пародії та мотивів і технік суб’єкта, який пародіює. Отож низку пасажів у творчості Бюхнера (“Смерть Дантона”) та Брехта (“Свята Йоганна різниць”) складно дешифрувати, якщо не володіти методикою пародії у стилі пафосу* Шіллера. Логіка взаєморозуміння пронизує (ширше й конкретніше) гру актора (й не тільки дистанційну гру Брехта). Актор неминуче входить у гру партнерів: говорячи про одне й те саме, прогресуючи в одній і тій самій ситуації, він не може діяти інакше, лише як відтворюючи низку позицій та поведінок інших акторів. Отож взаємодія акторів відображається на гомогенності та постійному запозиченні ігрових методик. Тому “грати репліку” означає використовувати імпульс попереднього дискурсу. В цьому плані жестове протистояння дійовій особі, з якою вступають у конфлікт, змушує вихопити з її жестів частку позицій для власного подальшого ефективного протистояння.
