Англ.: versification; нім.: Versifizierung; ісп.: versificación; франц.: versification.
1. Драматичний текст, зокрема, у класичній трагедії, часто писали віршами. Цеспонукало актора дотримуватися досить строгої просодичної схеми, тобто вимовляти дванадцять стоп олександрійського вірша, виділяти цезури, членувати піввіршна шість фіґур (одна стопа/п’ять стоп, дві стопи/чотири стопи, три стопи/три стопи, чотири стопи/дві стопи, п’ять стоп/одна стопа, дві стопи/дві стопи/дві стопи) і виділяти моменти розриву відповідно до правил віршування, просодичної структури та сенсу тексту. Віршований театр необов’язково вважався поетичним тільки через те, що передусім дотримувався норм і поетики віршування. Так тривало від Стародавньої Греції до появи романтичної драми. Олександрійський вірш тому потрапляв у театральну виставу – чи то класичну (Расін), чи то революційну (Гюґо), чи то неокласичну (Ростан).
2. Замість банального олександрійського вірша, що потопило б його в психологічності або “повитягало” з нього окремі фраґменти, які здавалися б центральними, у наш час існують спроби не уникати поданої схеми, ба навіть перетворити її у місце з музичним “життям” тексту, а потім надати їй сенс і “перелетіти” в ситуацію та характеристику персонажів. Вітез висловлює строгу позицію щодо дотримання у поставах олександрійського вірша: “Ми вправлятимемося на анжамбеманах та інверсіях, не переступаючи через закони просодичної композиції. Не може бути й мови про ставлення п’єс Расіна без законів олександрійського вірша. Расін без віршованих рядків втратив би форму та сенс. Втрата була б фатальна! Залишилась би сама інтриґа з мізерною заміною“ (див. “Le MondeDimanche”, 1112 octobre 1981). З’явилися інші, не такі строгі, як олександрійський вірш, форми у строфах Клоделя, у верлібрі (Дюжарден, Йєтс, Т.С.Еліот, К.Фрай, Гофманнсталь), а в наш час у творах Гайнера Мюллера та Т.Бернара.
3. Вірш перестали розглядати як неминучу незручність чи жахливу форму прикрашання текстуального субстрату. Він став виразною фактурою тексту, де моваз’являється як зашморг і в’язниця для мовця і водночас як фактор структурування таідентифікації людської істоти. Акцентуючи (наприклад, Вітез) “пишноту олександрійського вірша”, напружуючи його максимально, актор “проговорює” своє ставлення до світу, а також до історії, розказуваної у фабулі. Але водночас неможливо здатися на поталу психології, характерів, історії, драматичної ситуації: означальне (план вираження) ставиться з очевидним недовір’ям до означеного (план змісту), вдаючись до засобів фікції та фабули.Літ.: Vitez et Meschonnic, 1982; Claudel, 1983; Bernard, 1986; Milner et Regnault,1987; Bergez, 1994; Regnault, 1996.
