Англ.: stage directions; нім.: Bühnenanweisungen; ісп.: indicaciones escénicas;франц.: indications scéniques
Будьякий текст, написаний драматургом або доданий видавцем (як це бачимо,скажімо, у творах Шекспіра), не призначений для акторської декламації, оскількивін адресується читачеві для роз’яснення п’єси та стилю її презентації, передовсім – це імена дійових осіб, вказівки щодо виходу на сцену та зі сцени, опис пейзажів,зауваги з приводу гри тощо.
1. Еволюція вказівока) В історії театру роль сценічних вказівок та їхнє значення істотно змінювалися. Вони, власне, цілковито відсутні в старогрецькому театрі, надзвичайно рідко їхвикористовували у французькому класичному театрі, зате широко застосовували вмелодрамі й натуралістичному театрі, ба навіть настирливо вводили у п’єсу (Бекетт,Гандке). Драматичний текст не потребує сценічних вказівок, якщо в ньому міститься достатньо інформації стосовно сценічної постави (саморепрезентація дійової особи, як це зустрічаємо в старогрецькому театрі чи в містеріях; вербальна декорація в театрі епохи правління королеви Єлизавети; чітко зрозумілий показ почуттів і думок у класичному театрі).б) Класицизм відкидав сценічні вказівки у вигляді тексту, зовнішнього щодо драматичного, і обов’язково вимагав їх присутності в тексті п’єси, зокрема в оповідях. За д’Обіньяком (d’Aubignac, 1657), “усі думки поета (і щодо декорацій в театрі, і щодо руху персонажів); одяг і жести, потрібні для ролі суб’єкта, неминуче виражаються у віршах, які цей суб’єкт виголошує” (ibid. 1657 : 54). Проте низка драматургів (як, наприклад, Корнель) залюбки писали їх на полях тексту з метою уникнення загромадження п’єси: “Я частіше дотримувався думки, що поетові належить описувати на полях ті дії, які не варто вносити до віршів, бо інакше це знищило б їхню цінність.Актор засвідчує їх своєю грою, але коли вони є у книжці, то читачеві доведеться їхрозгадувати” [Корнель (Corneille. “Discours sur les trois unités”, 1657)]. Сценічні вказівки починають використовувати на початку XVIII ст. такі драматурги, як Удар деЛя Мотт (Houdar de La Motte. “Inès de Castro”, 1723) і Маріво. У творчості Дідро, Бомарше і в натуралістичному театрі вони набувають канонічної форми. Відтак сама собою манера драматичного викладу стає незадовільною. Виникає потреба в поставі, яку заздалегідь передбачав би драматург, подаючи сценічні вказівки. Чому вони з’явилися так раптово? Першу відповідь на це запитання дає статус сценічних вказівок в межах суцільного тексту, написаного для театру.
2. Текстуальний статус сценічних вказівока) Від моменту, коли персонаж, набуваючи індивідуальних і природніх рис, перестає просто виконувати роль, важливо подати його характеристику в супровідному тексті. Саме такі факти бачимо в історії театру XVIII і XIX ст.: пошук суспільноокресленої особистості (міщанська драма) породжують потребу в поставах, уточнень у дидаскаліях (ремарках). Видається, що текст сам потребує власної постави в майбутньому. Отож сценічні вказівки стосуються не тільки просторовочасових координат, але й внутрішнього світу персонажа та загальної атмосфери сцени. Такі дані стають настільки точними й делікатними, що вимагають голосу оповідача. В такий спосіб театр уподібнюється до роману. Цікаво зазначити, що саме в момент появи тенденції зробити театр правдивим, об’єктивним, “драматичним” і натуралістичним з’являються психологічний опис та описовий розповідний жанр.б) Парадоксально, але текст, який автор висловлює від свого імені, нейтралізується авторською естетичною позицією, оскільки тут виявляється чиста ужитковість тексту: як правило, на стиль сценічних вказівок звертають мало уваги, тож автор часом аж занадто намагається перетворити вказівки на “один з рідкісних типів літературного стилю”, впевнено демонструючи своє, авторське, а не чиєсь інше “я” (хоча й ніколи не з’являється на сцені) [Томассо (Tomasseau, 1984 a: 83)]. Насправді текст з паратекстуальною функцією, як і будьякий інший, уже за самою своєю природою та функціями сковує нас. Ба більше, хай би як домагалися цього поборники авторської достовірності, цей текст аж ніяк не переходить у ті чи інші знаки репрезентації. На нашу думку, було б помилкою намагатися виводити поставу на основі “паратекстуальних віртуальностей діалогічного дискурсу” (ibid. 1984 : 84). Постава є надто об’ємною річчю, щоб можна було добувати дискурс з позатекстовості; щоб утвердити її як автономну художню практику, не пов’язану з текстом. Однак це не означає, що драматичний текст написано без урахування реальної або ймовірної сценічної практик.в) Статус сценічних вказівок, як бачимо, завжди двозначний і образний: сценічні вказівки – це не самостійний жанр, гомогенна манера викладу, а допоміжнийтекст діалогів, і це (часто непросто) доповнює прагматичний акт висловлювання тексту, а сам текст стає тоді відсутністю висловлювання (наприклад, стосовно класичного тексту). Сценічні вказівки можна вивчати тільки всередині цілісного, замкненого в собі драматичного тексту як системи відсилань до умовностей, а отже щодо драматургії, оскільки саме драматургія вимагає умовностей згідно з ігровою традицією, кодом правдивості й порядності. Але, з іншого боку, саме сценічні вказівки вимагають певного типу драматургії, яка мала б дотичність до ситуації й розгортання тексту. Відтак вони завжди стають містком між текстом і сценою, між драматургією та суспільними поглядами, властивими тій чи іншій епосі, між кодом людських стосунків та ймовірними подіями.3. Функція поставиПроблема полягає у визначенні відповідного статусу тексту п’єси і сценічнихвказівок. Можливі два варіанти:а) Сценічні вказівки вважаються основною складовою одиниці “текст + вказівки”; вони стають метатекстом, який опосередковано визначає акторський тексті виступає його визначальним фактором. Відтак, зберігаючи вказівки в поставі таставлячи їх на чільне місце на етапі підготовки постави, маємо “відданість” драматургові. Саме так виглядає спосіб сприймання правдивості інтерпретації та постави, передбачений драматургом. Таким чином, сценічні вказівки уподібнюються до вказівок щодо постави, “попередніх нотаток” для майбутньої чи попередньої постав.б) Однак, з іншого боку, коли не береться до уваги першочерговий метатекстуальний характер сценічних вказівок, тоді або їх не бачать, або вигадують щось протилежне до того, що в них запропоновано. Постава виграє часто вигадками, а новаторське бачення тексту легко компенсує “зраду” так званої “відданості” (зрештою, ілюзорної) драматургові й театральним традиціям. Іноді буває, що за задумом режисера їх виголошують саме персонаж або голос зпоза сцени. Або трапляється й так, що їх вивішують на стендах (Брехт), і відтак вони втрачають свою металінгвістичну функцію. Тоді це буде функція матеріалу, з яким можна “бавитися” відповідно до власного прочитання п’єси. Часто в поставі не відчутно задуму драматурга, який писав сценічні вказівки. Режисер виконує роль коментатора тексту й сценічних вказівок. Він стає єдиним носієм критичної метамови твору. А це не завжди до вподоби драматургам (і їх можна зрозуміти!).Літ.: Enciclopedia dello spettacolo, 1954; Steiner, 1968; Ingarden, 1971; Thomasseau,1984, 1996.
