ВИСТАВЛЯННЯ НАПОКАЗ (лат.ostendere “показувати ”)
Англ.: ostension; нім.: Zeigen; ісп.: ostención; франц.: ostension.
Інформування фактами, демонструванням або виставлянням чогось напоказ.
1. Інформування виставлянням напоказ“Когнітивне передавання чогось комусь” [Осолсобе (Osolsobe, 1980)] існує в будь-який момент сучасного інформаційного зв’язку. Як інтенція чи не-інтенція такий інформаційний зв’язок матеріалізується поза знаками й жестами і має зовнішній, чи, інакше, за теорією Осолсобе досеміотичний характер. Під час виставляння напоказ ми маємо нагоду спостерігати безпосередньо (не користуючись системою знаків) за речами і людьми, які є перед нами. Не кожен зв’язок обов’язково є виставлянням напоказ (мова, символи, алфавіт), але він завжди вимагає показу щонайменше одного елементу, призначеного для інформаційного зв’язку: листи, карта, портрет. Обов’язково демонструється і пропонується для когнітивної діяльності окремий знак. Будь-який естетичний предмет, навіть якщо він складається з системи знаків (мовних, образних, пластичних) демонструє ці знаки (а не тільки реальність, до якої вони відсилають). Ця вимога щодо створення повідомлень характерна для будь-якого естетичного твору [Якобсон (Jakobson, 1963); Мукаржовський (Mukařovskỳ, 1977, 1978)].
2. Особливості виставляння напоказ
Виставляння напоказ є одним з основних принципів театральної вистави. Сцену, незважаючи на її форму та функції, завжди сприймають як об’єкт споглядання. Аспект такого споглядання з давніх-давен вважали за ознаку театру на противагу епопеї та поезії, де матеріальний світ зображався не безпосередньо, а через опис оповідача. Якщо в художній літературі жест не відіграє такої важливої ролі, як у фікції, то в театрі виставляння напоказ виходить за рамки твору й адресується безпосередньо публіці через жести акторів і “ґестус презентації” спектаклю з ламанням кадру вистави. Виставляння напоказ у театрі та житті рідко коли існує в чистому вигляді. Його супроводжують слова й музика або вся інша семіологічна система.
Всупереч теорії Осолсобе напрошується думка про те, що виставляння напоказ потребує ситуативної реалізації, тобто вимагає функціонування кадру та семіологічних систем, які здійснили б цю реалізацію. В театрі виставляння напоказ здійснюється внаслідок дії низки умовностей: приходьте о такій годині, сідайте на таке місце, дивіться сюди і т.д. Треба наголосити, як зазначив Ж.Мартін (J.Martin, 1984), на аспекті релятивності театру.
3. Форми виставляння напоказ
Ідеального виставляння напоказ не буває: під час вистави ми сприймаємо тільки знак або фраґменти сценічної реальності та пластики актора. Виставляння напоказ стосується також непоказаних, однак підказаних елементів. Тоді воно виступає у функції синекдохи: частина відсилає до цілого, і режисерові важливо тільки вказати на складну реальність, виставивши якусь одну характерну деталь (корона замість короля, кайдани й куля замість в’язниці). В поставах часто вдаються до метонімії та метафори. Один показаний елемент свідчить про інший, ідеологічний об’єкт перетворюється в тисячі образів залежно від потреби гри (символ). Варто було б розробити усю стилістику й риторику виставляння напоказ відповідно до його окремих способів. Опорними пунктами тут можуть бути три фундаментальні типи:
а) Міметичне виставляння напоказ
Предмет виставляється з підказуванням того, що він ідентичний зі своїм референтом. Наприклад, двері на сцені є справжніми дверима (натуралізм).
б) Виставляння в ролі символу
У предметі виокремлюються властивості, які нагадують про іншу субстанцію (ідеальну, релігійну чи моральну) й підказують про існування затаєної суті предметів (чайка – втрачена цнота та ін.).
в) Абстрактне виставляння напоказ
Демонструються тільки основні риси й структура цілості.
г) Демонстративне виставляння напоказ
Виставляється реконструйований або розбірний предмет: позаду предмета немає нічого надзвичайного – лише виробник і коментарі того, хто демонструє або дистанціює цю реальність. Брехт, щоб представити свій епічний театр, порівнювавтеатральну виставу з аварією на дорозі. Усе, що ми бачимо, в деталях відтворюють свідки автокатастрофи, які розігрують сцену, технічно, соціально й політично коментуючи її. Актор, який відтворює аварію, “ніколи не забуває сам і ні на мить не дозволяє забути іншим, що він не виставлений напоказ персонаж, а демонстратор.
Інакше кажучи, все те, що бачить публіка, не є амальґамою дійової особи й демонстратора, як це бачимо в традиційному театрі” [Брехт (Brecht, 1972 : 528)]. Демонстративне виставляння напоказ у Брехта – це синтез двох основних засад: воно у нього виходить поза рамки звичайного натуралізму й поетичної суб’єктивності з почерговим використанням згаданих засад: безпосереднє зображення та коментування за принципом критичної перспективи. Так поєднують виставляння напоказ і соціо-естетичне коментування.
4. Параметри виставляння напоказ
Часто виставляння напоказ обмежується декораціями, хореографією, організацією та фіґурацією персонажів. Щойно актор виходить на сцену, його відразу сприймають як того, на кого безперевно дивляться і чия присутність глядача заворожує.
Проте до такого типу виставляння слід додати візуальні елементи “вербального виставляння”, тобто слів персонажів. Коли дискурс звучить із залу, а отже, у фіктивній естетичній ситуації, глядач відразу сприймає його як поетичний знак. Він уважно розбирає приховані сенси, риторичну архітектоніку та стилістичні засоби. Цей спосіб виставляння напоказ текстури дискурсу є способом показати мову, текст, риторику та іконізувати їх. Якщо думка про те, що в театрі показують предмети, слушна, то слушне й те, що в ньому показують тільки потрібне театрові, в тому числі й несподіване застосування техніки. Драматург, режисер та актор діють як коментатори під час експозиції дій та протагоністів. Об’єктивна репрезентація і суб’єктивне коментування не що інше (а це передбачав Брехт), як додаткові аспекти тої самої художньої творчості. “Показувати” не функціонує без метакритичного втручання наратора, тобто без “озвучення голосом”. З іншого боку, “озвучення голосом” не виключає спроб іконічного сприймання реальності мови й зображуваного світу. Джекі Мартін, на жаль, не звертався до здобутків такого “першопроходця”, яким був Осолсобе. Він висунув власну теорію виставляння напоказ, беручи до уваги театральні стосунки та пояснюючи показані елементи як “інструмент, яким користується творець спектаклю для встановлення значущого зв’язку зі залом” (Jacky Martin, 1984 : 125). Однак його теорія спотворила первісне поняття “виставляння напоказ”, бо Осолсобе трактував його як самодостатнє й, окрім того, не розрізняв елементів семіотики та показу. Таким чином, воно втратило свою специфіку й виходить з ужитку.
Літ.: Goffman, 1959; Booth, 1961; Jakobson, 1963; Eco, 1975, 1977, 1985; de Marinis,1979.
