Англ.: fool; нім.: Narr; ісп.: bufón (gracioso); франц.: bouffon.
Буфон представляє більшість драматичних комедій. Як “запаморочення відабсолютного комізму” [Морон (Mauron, 1964 : 26)], буфон є оргійним принципом нестримної життєлюбності, неугавним словом, реваншем тіла над розумом (Фальстаф), карнавальною насмішкою слабкого над владою всесильних (Арлекін), народною культурою супроти культури освічених верств (іспанські Пікаро).
Буфон, як і блазень, є маргінальною особою. Його статус сторонності відкриває йому можливість безкарно коментувати події, як це ми спостерігаємо у пародійній формі хору в трагедіях. Слова буфон, так само як і слова блазня, є забороненими і водночас призначеними для слухача: “Починаючи від раннього Середньовіччя, буфон – це той, хто розмовляє не так, як інші: іноді його мову сприймають, як беззмістовну та недоречну [...]; інодІ, навпаки, буфона наділяють (на відміну від інших персонажів) дивовижною силою, силою висловлювати приховану правду, силою передбачати майбутнє, силою наївно розглядати усе те, чого мудрість інших людей неспроможна збагнути “ [Фуко (Foucault, 1971 : 12-13)].
Руйнівна сила буфона приваблює і всесильних, і вчених : король має свого буфона, закоханий юнак свого слугу, аристократ в іспанській “комедії” свого “граціозо”, Дон Кіхот свого Санчо Панса, Фауст – Мефістофеля, Владімір – Естрагона. Буфон, хай де би він з’явився, виступає дисонансом: бандит при дворі; волоцюга серед порядних; боягуз у війську; ненажера серед естетів; грубіян серед цнотливих. Він повсюдно чимчикує.
Так само, як грубас Мішелен, буфон вічно живий: нікому не вдалося звинуватити його чи зробити з нього козла відпущення, бо він є винятково життєлюбним принципом пластики, “твариною”, яка не виступить на захист колективу і ніколи невидасть себе за когось іншого (буфон викриває інших, але завжди будучи у масці; ніде не виступає від власного імені і ніколи не грає ролі серйозних характерів, боінакше знищить себе).Так само як Арлекін, буфон насправді не забуває про свої дитячі “мавп’ячі” літа. Саме про це говорить такий поважний філософ, як Адорно: “Людському родові не вдалося позбутися подоби з тваринами настільки повно, щоб якоїсь миті визнати її і сповнитися почуттям щастя; мова дітей і мова тварин подібні між собою. У схожості клоунів з тваринами вбачаємо подібність людей до мавп: сузір’я “тварина– дурень (чи інакше буфон) – клоун “становить собою одну з підвалин мистецтва”(Adorno, 1974 : 163). Порівн.: комізм, комедія дель арте, дійова особа.
Літ.: Gobin 1978; Bakhtine, 1971; Ubersfeld, 1974; Pavis, 1986; див. часопис “Bouffonneries”, зокрема, NoNo 13-14.
