Анімація

Сьогодні звичайний процес створення вистав з метою ґрунтовної підготовки людей до ефективного сприймання продукту культури супроводжується пропагуванням теат­ральної справи зокрема та культури взагалі, так би мовити, “наживо”.

Це поняття з’явилося у Франції в процесі драматургічної децентралізації. Як факткультури воно відображає цілковиту невизначеність теперішньої театральної справи разом з її роллю в суспільстві. Чи йтиметься про створення “певного” пропагування у місцях поза сферою культури? Чи йтиметься про застосування “якихось” ізольованих пропагандивних методів до або після вистави з їх “експлуатацією” у широкому розумінні цього слова? Пропагування “на живо” як явище наштовхнуло театральних діячів на усвідомлення того факту, що театр не можна зводити до аналізу певного тексту та певної сценічної постави, і що будь-яка новизна та творчість адекватно сприйматимуться тільки у контексті підготованої до драматичного мистецтва публіки. Отож тактика згаданого пропагування починається саме з його присутності в школах і на робочих місцях. Знайомлячи юного глядача з драматичною грою чи текстами п’єс, театр вкладає капітал (без негайного підтвердження результату) в майбутню публіку.

Форми анімації різні, починаючи від обговорення вистави, організації народного театру та підготовки публіки (наприклад, “ТNP” Жана Вілара у п’ятдесяті та шістдесяті роки ХХ ст.), з презентації аудіовізуального монтажу в школах та на теле-баченні, а далі з опитування громадської думки у житлових масивах з метою створити виставу (театри “Аквар’йом” і “Кампаньол” в шістдесяті роки ХХ ст.) і закінчуючи дієвою співпрацею з населенням для підготовки сценічних постав. Таке пропагування знайомить з театральним механізмом недопідготованого глядача, знімає з театру завісу таємничості, вводячи його в “тіло” суспільства. Успіх цієї форми пропагування буде забезпечено тільки у випадку залучення будинків культури, театрів з бю-джетом нормального існування та акторських труп, які усвідомлюють роль театру як політичного і естетичного фактора. Анімація стала настільки важливим чинником успіху вистави, що режисер зобов’язаний бути і адміністратором, і вихователем, і громадським діячем, і особою, відповідальною за контакт з громадкістю. Таке виконання невдячних і виснажливих завдань режисера не раз призводить до конфліктів з театральними діячами, поглиблюючи прірву між доступним мистецтвом для народу й замкненим у собі елітарним мистецтвом. Заклик Антуана Вітеза до створення “елітарного театру для всіх” сприймається сьогодні як утопічний пошук рівноваги між пропагуванням театру “наживо” та власне творчістю.