Виступаючи проти традиції, за якою глядача трактували як пасивну істоту,прикуту до крісла перед сценою, постава іноді спонукає публіку до активної участі в спектаклі й сценографії: декорації перестають бути корсетом для актора та публікиі їх розглядають як об’єкт, який мають критично оцінити глядачі. Зазвичай публікафізично змінює своє місце в межах ігрових ареалів, помостів, залів і серед експонатів. Ритуал дійства спонукає її до активної участі. Тут можна назвати постави “Несамовитий Орландо” (1969) режисера Люка Ронконі; “1789”, “1793” в “Театрі Сонця”; “На пам’ять Шекспірові” режисера Петера Штайна (1976), “Розлюбили” в “Комеді де Канн” (1980); “Камлаан” групи “Бріс Ґоф”.
Задля залучення до активної участі глядачів їм пропонують відкрити для себе“болючі” моменти сценографії та театрального простору, вважати декорації не застиглими й остаточними реаліями, а місцем, яке публіка пронизує поглядом посвоєму – залежно від моментів спектаклю, змін освітлення, мізансцен акторів на сцені.
Глядач творить власну сценографію та й почасти саму виставу відповідно до пере-рви та перемін у спектаклі: його вже не розчавлюють декорації, він моделює їх паралельно до дії й актора. Активний глядач наче “промацує” спектакль, дистанціюється і входить в нього, уважно ставиться до “болючих” моментів сцени. Постава (розташування на сцені предметів для критичного погляду) стає аналізом реакції глядача та його реакції на сценографічні пошуки.Активна участь глядача стає матеріалізацією свободи рухів, наближенням довидів образотворчого мистецтва (інсталяція) та гри (прогульки під час антрактів, геппенінґ). Так народжуються погляди й різні образи, які адаптуються до театраль-ного, текстуального й сценічного об’єкта, відтак об’єкт, уже не лінійний і однозвуч-ний, стає розірваним й “зірковим”.
