1. Провідна істотаГраючи роль або втілюючи якусь дійову особу*, актор посідає у театральному дійстві центральне місце. Він є живою ланкою між текстом автора, вказівками режисера щодо гри та поглядом і сприйманням на слух глядача. Зрозуміло, історія театру через таку імпульсивність ролі актора робила його то людиною, вартою особливих похвал і міфічності, “священним чудовиськом”, то зневаженою істотою, якої люди майже інстинктивно бояться та від якої сахаються.
2. Відстань та близькість
До початку XVIII ст. термін “актор” позначав дійову особу п’єси. Пізніше того,хто тримає роль, веде сцену; й нарешті артиста*. Західноєвропейська традиція, згідно з якою актор втілює дійову особу, видаючи себе за неї, робить його насампе-ред на сцені фізично присутнім, що підтримує справжні стосунки з глядачем, так би мовити “на відстані подиху”. Останньому пропонується безпосереднє відчуття плас-тично-дотичного, але водночас і ефемерно-невловимого контакту з актором, щойно той вийшов на сцену. Побутує думка, ніби-то в актора “вселяється” інша особа і його метаморфозує. Це вже не він, а сила, що спонукає його діяти у личині іншої сили: романтичний міф про актора як про “божественне право”, де зникає різниця між сценою та життям. Тут маємо тільки віртуальний аспект зв’язку актора з дійовою особою. В інших випадках він вказує на чітку відстань між собою і виконуваною роллю. Таким є брехтівський актор (штучна конструкція). Тут ми стикаємось з геть-таки старою дискусією між прихильниками “щирого” актора, який відчуває, переживає всі емоції дійової особи, і прихильниками типу актора, спроможного усвідомлювати ці емоції та їх передавати (“чарівна лялька на нитці, за яку смикає поет, і за кожним словом нав’язує їй принагідну форму”) (Дідро. “Парадокс про актора”, 1775).
Питання про щирість актора іноді переходить у конфлікт між двома концепціями щодо його майстерності : актор/король, який імпровізує і творить невимушено, часто-густо з витівками блазня або ж “священного монстра”; та актор – надмаріонетка [Крейґ (Craig)], якою керує режисер.
3. Формування актора
Підготовка актора як окрема дисципліна раніше не існувала або була тільки за-своєнням техніки певних традицій та йшла в парі з узагальненням досвіду режисе-ра. Процес становлення актора має на меті розвиток особистості взагалі: голос, тіло, інтелект, чутливість, усвідомлення драматургії та суспільної ролі театру. Сучаснийактор назавжди порвав з дилемами та міфами про актора-господаря чи актора-раба.
Йому належить скромно виконувати свою роль, проте обов’язково з погляду інтер-претатора, а не з погляду дійової особи, тобто у площині тексту та його сценічного втілення.
4. Речник
Актор завжди залишається інтерпретатором і речником тексту та дії. Водночас він є особою, яка означує текст (роль тексту – бути методичною конструкцією з мо-менту його прочитання), і особою, яка по-новому з кожною новою інтерпретацією означує текст. Застосування міміки дозволяє акторові вдавати, ніби він сам вигадує слова та дію, які насправді йому продиктовано текстом, фабулою, стилем гри, на-решті, імпровізацією. Актор бавиться словом, вимовляючи його у відповідному для логіки вистави місці та звертаючись до глядача (разом із партнерами), хоча не допускає глядача до відповіді. Актор удає дію, видаючи себе за її протагоніста, виведеного у фіктивній площині. Водночас він виконує сценічні дії і залишається до решти сам собою, хоча й зберігає властивість навіювати присутнім ті чи інші думки. Двоякість: жити і щось демонструвати, бути самим собою й іншим, перебувати текстуальною особою й тілесною істотою. Так виглядає зваблива ознака функцій актора.
5. Актор – продуцент і продукт
Окрім цих своїх інформаційних дій актор є ще й носієм знаків, середохрестям повідомлень про розказувану історію (місце актора у площині фікції), про психо-логічно-жестову характеристику дійових осіб, про зв’язок зі сценічним простором і розвитком вистави. Так він втрачає притаманну йому ауру загадковості, потріб-ну для процесу означування та інтеграції у цілість вистави. Навіть якщо у виставі функція актора є відносною й замінною (на предмет, декорацію, голос чи ігровий механізм), він залишається ядром усіх театральних експериментів та естетичних течій (від часу появи театральних постав). Актор сприймає свою роль як роль одного з учасників вистави. Він її усвідомлює відповідно до педагогіко-стратегічних завдань театру. Він часто полишає спробу легковажно імпровізувати, щоб не обманювати публіку. І сьогодні нас цікавить не тільки природність актора, але також його праця, техніка тіла та дихальні зусилля.
