У прокат вийшов «Конклав» — захоплюючий трилер про вибори папи римського з кінофестивалю в Торонто — 2024. Фільм про боротьбу за владу в стінах Сікстинської капели зняв режисер останньої адаптації «На Західному фронті без змін» Едвард Бергер, а головну роль виконав Рейф Файнз. У чому сила «Конклаву» та його актуальність, розповідаємо у цій статті.
На Ватикан опускається пелена жалоби: помер папа римський. Скорботні кардинали чинно прощаються з понтифіком і здійснюють необхідні ритуали, слізно молячись за упокій душі. Найважче втрату переживає кардинал Лоуренс (Рейф Файнз), адже саме він має організувати і провести конклав — вибори нового голови Римо-католицької церкви, вибори за традицією оточені завісою таємниці.
Кандидати на пост святого отця прибувають із різних куточків світу. У п'ятірку основних претендентів на папський престол стрімко вибиваються крикливий консерватор Тедеско (Серджіо Кастеллітто), скромний ліберал Белліні (вічно збентежений Стенлі Туччі), у тому числі виступаючий за перегляд ролі жінки в церкві, амбітний нігерієць та потенційно перший темношкірий понтифік в історії Адейемі (Лусіан Мсаматі), помірковано консервативний канадець Трембле (Джон Літгоу) та сам розпорядник конклаву – кардинал Лоуренс. Останній спочатку і не думав про те, щоб у майбутньому очолити Ватикан, але змушений включитися до цієї політичної гри.
Найменшу кількість голосів у перших турах набирає загадковий мексиканець Бенітес (Карлос Діаз), який служив у Кабулі місіонером, таємно призначений кардиналом за розпорядженням покійного папи. У стінах Сікстинської капели на молодого (щодо інших кардиналів) проповідника-місіонера, який на власні очі бачив пекло війни, поглядають косо, але не вважають конкурентом. Думки місцевих жителів займають більш нагальні проблеми, а Лоуренс підозрює, що з репутацією кількох кандидатів не все так чисто. Паралельно конклаву він починає своє розслідування, щоб не допустити обрання людини, яка відкине церкву назад до Середньовіччя.
Релігійний трилер із детективною зав'язкою — екранізація однойменного роману Роберта Гарріса 2016 року. За адаптацію монументальної книги, присвяченої політичним чварам та інтригам у кулуарах міста-держави Ватикану, відповідав Едвард Бергер. Німецький режисер багатьом запам'ятався суворою адаптацією роману Ремарка «На Західному фронті без змін» (2022), який отримав «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою.
Авторський почерк Бергера — завжди педантичний, злободенний та безкомпромісний. У драмі про німецьких юнаків-добровольців, які потрапили в м'ясорубку Першої світової, режисер повністю відтяв життя головного героя, солдата Пауля, поза передовою і залишив лише оголений нерв на полях нещадної війни. До осмислення «Конклаву» у формі ізольованого трилера, зосередженого на протистоянні кардиналів у замкнутому просторі Сікстинської капели, Бергер підходить так само прямолінійно.
Кардинали, одягнені в червоні сутани, що символізують кров, пролиту за віру та Церкву, зображені хтивими та охочими до влади. Взяти хоча б карикатурного традиціоналіста Тедеско, який зухвало покурює вейп, агресивно демонструє неприйняття будь-якої інакшості і мріє про відродження Тридентської меси (форма католицької літургії, яка була встановлена після Тридентського собору в 1545–1563 рр.)». Навіть ті кардинали, які спочатку здаються прогресивними та зацікавленими у модернізації Римо-католицької церкви (Адейемі, Белліні), поступово оголюють слабкість духу.
Підозри у моральній амбівалентності падають і на головного героя «Конклаву» у бездоганному виконанні Рейфа Файнза. Декан Колегії кардиналів Лоуренс не просто зазнає кризи віри, а й послідовно розкриває брудні факти про минуле інших претендентів на папський престол. Навіщо він це робить — із щирого піклування про майбутнє церкви чи банального бажання перемогти — питання відкрите аж до нищівної кульмінації.
Глядач змушений здогадуватися про справжні наміри кардинала Лоуренса, який бере на себе роль благородного викривача, що проливає світло на недосконалість Ватикану, де можливо все — від зловживання владою до фальсифікації виборів. Внутрішній світ Римської курії у фільмі невипадково нагадує політичну арену. Наприклад, Бергер посилається на реальну ситуацію, коли у 2005 році папу Франциска мимоволі записали до основних кандидатів на виборах з метою усунути консервативного кардинала Йозефа Ратцінгера, який у результаті став папою Бенедиктом XVI. У «Конклаві» теж утворюється ліберальний альянс, готовий грати брудно, аби не допустити тріумфу одіозного Тедеско.
До того ж трилер Бергера виглядає як елегантний союз «Усієї президентської раті» (1976) та «Нового папи» (2020) Паоло Соррентіно. Від першого «Конклав» бере уїдливі натяки на аморальну політику Ніксона та скандальний момент, пов'язаний із оприлюдненням (нехай і в рамках Римської єпархії) компрометуючої інформації. Від "Нового папи", теж сфокусованого на виборах понтифіка, фільм запозичує церемоніальну естетику та загострення духовної кризи на тлі "Страшного суду" Мікеланджело.
У сирому вигляді сюжет про гріхи та змови кардиналів навряд чи стане провокаційним одкровенням — начебто до виходу картини Бергера ніхто ніколи не чув про секс-скандали у Католицькій церкві чи корупцію у Ватикані. Однак завдяки оригінальним візуальним та операторським рішенням «Конклав» перетворюється на захоплюючий трилер-детектив, який безсовісно грає на нервах глядача. Контрастне поєднання червоного, білого, чорного кольорів переважає в кадрі, камера підкреслює формальну єдність кардиналів (сцена, де чоловіки в рясах і з парасольками заповнюють площу, викликає естетичне захоплення) і відчуженість фігури Лоуренса, що ніби зверхньо спостерігає за перебігом виборів.
У «Конклаві» кожна деталь має значення. Наприклад, наперсні хрести кардиналів символізують їхні ідеологічні уподобання: ліберали віддають перевагу сріблу, консерватори— золоту. Фільм не скупиться і на релігійні метафори та біблійні посилання. У найефектнішій сцені небеса розкриваються над Сікстинською капелою одразу після скоєння гріху. Камера, що кидає погляд на нижню частину фрески «Страшний суд», де чорти забирають душі грішників у пекло, ніби натякає, що Бог все бачить.
Рушійна сила цієї історії втілена в ювелірному виконанні Рейфа Файнза, чий піднесений образ кардинала Лоуренса руйнується під тягарем управлінського тягаря. Але «Конклав» чинно і послідовно ступає дорогою віруючого на перемогу справедливості. Тут голос жінки, неупередженої сестри Агнес (потужний вихід Ізабелли Росселліні), пробиває тріщину в патріархальній системі Ватикану і на мить стає вирішальним, а всі надії покладаються на своєчасну появу нової месії, яка принесе не меч, але співчуття.
Поєднуючи політичні питання з релігійними, трилер Бергера тонко відчуває пульс часу, тому легко може стати одним із фаворитів у гонці оскарів. Принаймні у нього все для цього є.
