Колись у давнину іскристу, мов кристал
Колись у давнину, іскристу мов кристал,
це колір думки був, яка шукала форму.
І втілена в слова, просочувала стіл,
як фарба полотно чи небо – хвилі шторму.
Там ще було вікно та пагорб у вікні,
що обрій затуляв бридким похмурим боком.
І вивернутий лан зі школою на дні,
де чорно-білий рій дівчаток рік за роком
дорослішав на мить за крок від гри до гри.
А далі йшли слова, як рухи моря ніжні,
та я їх скасував, бо з ними повстають
занурені в шари води чарівно нижні.
Кричать кукуріку, несуть у мізках смерть…
Але мій погляд вже у парку біля ставу,
де всесвіт шкереберть та свист шибайголів,
на котрих навіть страх не міг найти управу.
Холодну дику ніч з пророцтвами зозуль
ватага хлопчаків закидувала рінню
й викурювала з найтаємніших кутків
закоханих, чий світ пручався розумінню.
Він вабив нас, малих, як скарб з магічних надр.
Інтим його дерев був словом тьми відтінків
та безлічі думок і блискавкою над
гуртком незрілих душ та несвідомих вчинків.
…
Я відгомін відлунь тих райдужних промов
в очах твоїх печер, моя глуха любове.
І кожен камінь я відмотую, немов
кручу тобі кіно узимку кольорове.
(переклад — Ігор Касьяненко)
***
Once it was the colour of saying
Once it was the colour of saying
Soaked my table the uglier side of a hill
With a capsized field where a school sat still
And a black and white patch of girls grew playing;
The gentle seaslides of saying I must undo
That all the charmingly drowned arise to cockcrow and kill.
When I whistled with mitching boys through a reservoir park
Where at night we stoned the cold and cuckoo
Lovers in the dirt of their leafy beds,
The shade of their trees was a word of many shades
And a lamp of lightning for the poor in the dark;
Now my saying shall be my undoing,
And every stone I wind off like a reel.
Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші.
