Англ.: Apollinian and Dionysiaс; нім.: das Apollinische und das Dionysische;ісп.: apolineo y dionisiaco; франц.: Apollinien et Dionysiaque.
Ніцше у праці “Народження трагедії” (Nietzsche, 1872) протиставляє дві тенденції старогрецького мистецтва, звідки і виводить естетичні принципи будь-якого мистецтва. Аналіз Ніцше спрямований на дослідження імпульсивно-творчих сил художньої творчості, за якими розвивається кожне мистецтво.
Аполлонівська естетика є мистецтвом міри та гармонії, самопізнання та його параметрів. У творчій уяві скульптора, який компонує матеріал, вимальовується реальність і зринає споглядання образу та власних думок, з’являється архетип аполлонівської естетики як художньої форми, що існує на межі ідей і переростає у принцип індивідуалізації. Прикладами аполлонівської естетики можуть бути дорійська архітектура, ритмічна музика, наївна поезія Гомера й малярство Рафаеля.
Діонісійська естетика не є анархією варварських свят чи язичницьких оргій.Вона є відображенням геть до решти “сп’янілої” людини, дії її неконтрольованихсил, які оживають навесні. Це природа в гармонії з людиною. Це мистецтво музики без конкретної форми з ефектом жаху, скерованим на слухача та виконавця. Діонісійська естетика не переймається формами, а зображає саме примітивні страждання людини та їхній розголос. Тут людину представлено як бога, який долає будь-які перешкоди й видозмінює традиційні цінності життя. Тут “людина перестає бути митцем, вона стає твором мистецтва” (Nietzche, 1967 : 25).
Аполлонівська та діонісійська естетики, незважаючи на причину (чи радше зпричини) зворотності своєї природи, не можуть, очевидно, існувати одна без одної.У творчій праці вони взаємодоповнюють одна одну. Вони породили старогрецьке мистецтво та історію мистецтва загалом. Опозиція цих естетик не збігається цілковито з антагонізмом “класицизм/романтизм”, “техніка/натхнення”, “чиста форма/надмір змісту”, “закрита форма* /відкрита форма”. Однак вона сприяє повторному використанню та реконструюванню суперечливих характеристик західноєвропейського мистецтва, де театр є тільки окремим явищем. Безперечно, в типології стилів постав повинно бути враховано згадані мометни: прикладом може служити опозиція між театром жорстокості* як результату діонісійського натхнення (за визначенням Арто) і “аполлонівським” театром, що максимально контролює власну діяльність (як спостерігаємо на прикладі практики Брехта).
